Івасик-телесик
Утопічна феєрія
Вистава для кочового дитячого лялькового театру
Дійові особи
Івасик-телесик — худенький хлопчик-рибалка без родословної.
Васіліса — мати Івасика.
Карлслон — уявний друг Івасика, насправді привид його заморського дядька з далекого майбутнього.
Жаба, вона ж відьма — бридке й бородавчасте воплощєніє злих сил, що декого давить, а декому дає цицьки.
Кабиздох Козодоєвич Вуж — похотлива беззуба потвора чоловічої статі, що по ночам лазить під ковдри і краде у дівчат останню цнотливість.
Луіза Нилівна — дніпровська русалка з Чорторию, донька Жаби і Вужа.
ВБФ ЦИЦЬ і ХУ (сокращонно — клуб Холубая Устрица) — всєнародна благочинна формація несправжніх дівчат, що люблять нюхати сиру рибу.
Учредітєль ЦИЦЬ і ХУ — шпикулянт, що хтів стати скульптором але так і не навчився ліпити цицьки.
Ромуаль Калістратович Поц — двулікій члєн ЦИЦЬ і ХУ з двома анусамі, вибриками латентного алкоголіка і пляшкою піва Абалонь у лєвій руці.
Сірьожа Абрамович Кац — підстаркуватий вилупок із жаб’ячими оченятами навикаті, вдень актівний, а вночі пасівний члєн ЦИЦЬ і ХУ.
Водяник — страшне пронирливе чудо, обвішане лататтям і жабуринням, що може переміщуватись крізь віки.
Зігмунд Кашпировець — невідомий але стильний психіатр
Сакральні символи — рояль, машина часу, схід сонця, прапор з відрізаною рукою, барабан, дудка, білі капці, грім, фінальний дзвін.
Дія перша
Двісті, а може й триста років тому. Ранок. Ще невкритий цивілізованим брудом берег Дніпра. Крізь білі випари, що здіймаються з поверхні води, чути розбещені крики болотних птахів, беззубе шипіння Вужа, скреготіння Жаби, утробне булькання сонного Водяника з Чорторию, а також інші вранішні звуки іздаваємиє різною річковою гидотою. На струхлому і дірявому довбаному човні, в який купою звалені діряві ятері і підситки, на сцену вигрібає Івасик-телесик. Він вдягнутий в приємну засмальцьовану «Масковку» і такі ж самі засмальцьовані штани. Івасик красіво підперезаний вірьовкою з конопель. Він босий, бородатий і пацаватий. В руках у нього дебеле весло.
З оркестрової ями лунає далекий голос Васіліси, матері Івасика.
Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережку...
Івасик (стомлено веслуючи).
Як остогидило рибалити мені!
Чи, може, порибалить?
Рибалить чи не рибалить?
Гадські ці питання задовбують.
Чи, може, не вагаясь, спустити враз штани та батерфляєм...
Івасик раптово зупиняє розмірене веслування і, втягнувши шию, зиркає собі за спину.
Фігня яка... Десь чув я ці слова.
Чи може то наснилось в полнолуння?
Чи може Лізка чимось таким обгодувала?
А може то уже Шекспіріус крадеться із своєю усмішкою хижой?
Такіє варіанти манав я в хвіст і гриву!
З пересердя Івасик лупить веслом по великій бородавчастій Жабі, що тупо вирячилася на нього з ряски. Жаба кавкає і, перекидаючись до гори дригом, причудліво формує з туману прозору істоту уявного друга Івасика — Карслона. Летючий гість з майбутнього чимось схожий на привид. В області копчика він приємно дзижчить екологічночистим моторчиком з еластичним гвинтом.
Карлслон (пророкуючи крізь час).
То Лесь... То Лесь...
Івасик (злякано ховаючись за весло).
Який ще Лесь?
Карлслон. То Лесь Подерв’янський!
З майбутнього твій пращур невмолимий —
Митець, отець і інший кобиздець!
Івасик.Це той Олесь, що замість «Ахмадєта» прижився в обласній,
Чи пак, «Октябрській» лікарні, на пагорбах Печерських?
Його б в кирилівку запхали комуняки
(бо він махновець знаний ще й матюкається пройдисвіт як сапожнік)
Але червоних вибили блакитні і різномасті дєвочки в штанах.
От він тепер майбутнє й дебоширить. Безкарно прожигаючи талант.
Ще й чоботами портить унітази!
Івасик знов раптово зупиняє монолог.
Мой дом Кирилівка... От ето погуляв!
Він зиркає навколо дурними очима і пришвидшує веслування.
Фігня яка. Я грєжу наяву як мой дальокій родич Нострадамус...
Карлслон.Так отож! Не треба було їсти
Галюцогєнні хвостики миньків у Лізки з Чорторию.
(До себе) От, курва Нилівна, спахабить мені хлопця!
Де ти взялася в нашому Дніпрі?
Тьху! Нільській крокодил...
(Мрійливо, з єхидною усмішкою)Я виловлю її на борну кислоту
І буду жарити на мокрому пісочку...
До нестями!
Поступово туман в глибині сцени розвіюється і глядачі бачать потолочений торішній очерет, що стирчить з сірого дніпровського піску, вкритого сухим жабуринням. Від працюючого пропелеру уявного друга Івасика очерета качають висохлими мітелками, не даючи детально розгледіти хащі прибережного верболозу, над якими стирчить дірява стріха прадідівської левади. Звідтіль долинають фіолетові спалахи і противні тріскучі звуки, що в наш час, зазвичай, супроводжують народження Термінаторів або ж інших утопічних тварюк, що просуваються крізь час.
Івасик (зніяковіло).
О, знов прийшли з майбутнього латентні.
Щас заново почнуть агітувать за справєдлівость,
Канхветой «Тузік» намагаючись мєня завабити на стайню.
А мамка кажуть, що ходить краще к дівчатам
І нє встрявать у справи ЦИЦЕГУев!
З хащі в голубому сіянії з’являються матеріалізовані машиною часу псєвдомальчікі із ЦИЦЬ і ХУ. Ромуаль Калістратович обіймає за плечі розкаряченого Сірьожу Абрамовича, хтиво притискаючись до широкого бєдра свого дрзяки-вилупка. Похотливий Сірьожа в запалі перевтілення щойно обнюхався на стайні протухлої риби, що залишилася в свинячому кориті, і гидотно пердить, блює та пускає слині на крохмальну манішку.
Ромуаль Калістратович.О сопєльмєннікі, о люді на болотє!
О пращури забитиє в вєках!
Ми вас сєйчас навчим як нада
Культурно і лєгко ловити рибу!
Сірьожа Абрамович (спльовуючи, і розмазуючи блювоту кулаком по пиці)
Єстествєнно, без жертв і пєрєловов.
Бее... Бее... Безпечно і для рібачка й для рібкі.
Ромуаль Калістратович (грайливо).
От ми вот только что с Серьожей совещались,
І плани строілі на светлоє майбунє
По детской школе і занятіям там всякім,
З маладьожью.
Пріходь, Івасіку, севодня на лєваду,
Навчим тєбя ступєнчатой проводкє
І падберьом тєбє джигітовскую палку.
Устроім, так сказать, спортівний фєстівальчик
Прі свєчах на трі пєрсони.
Ромуаль Калістратович Поц хвацько задирає голову, відкриває рота і вливає туди пінистим рівчаком залишки теплого пива. Сірожа Абрамович Кац гидотно відригує і невдоволено скрививши пику лупає очима в очікуванні реакції Івасика.
КарлслонДивись, племінник, це — жидомасони!
Ти наверни веслом їх по печінці,
Потом мінє даложиш.
Шо не ясно?
ІвасикПапаша, все будет в лучшем віде, не хвилюйтесь!
Івасик вилазить з роздовбаної довбанки, роздає підсрачники і гилить усіх веслом. Якісно нарертає пасівних і актівних члєнов ЦИЦЬ і ХУ й у запалі збиває на льоту зловившого гаву Карлслона. Перелякана примара, виючи неначе підбитий гелікоптер, з тріском крушить тулубом очерета, верболози, пробиває стару стріху і, зносячи лобом трухляву притолоку, врізається в замасковану під рояль машину часу. Дах левади падає. Здіймаючи страшенну пилюку, він перетворюється в суцільне провалля. Яскраві блискавки б’ють з куряви в різні боки сцени. Вони нібито викривлюють простір і відкривають нашій уяві істинну суть заціпенілих персонажів.
Несамовито гуде рояль. На фоні імпровізованого кінця світу сходить Сонце. Завіса.
Дія друга
Біла хатинка утопає у заростях квітучих мальв, півоній, нагідок і чорнобривців. За плетеним перелазом по подвір’ю, вкритому густим споришем, галдикаючи ходить гуска, що встала з гнізда попоїсти. Кури, ховаючись від спеки, позаривалися в сіру пилюку і, сонно копирсаючись, сидять у прохолодних ямках під кущами квітучого жасмину. На плетені естетичним рядочком сохнуть глиняні горщики, невеличкий волок і давно не латані крилаті ятері. Етнічну іділію порушують абияк прикриті мішковиною сітки-китайки з невибраною рибою, що з ночі лежать у дірявих ночвах. На рибі сумлінно хазяйнують товсті зелені мухи. Від риби починає тхнути.
З пінопластової хатинки до вітру виходить пузатий небритий дядько у спортивних штанях з обвислими колінами і жовтій під руками майці. Почухуючи спітнілу пахву він смачно позіхає і старанно окроплює кволою цівкою кущ порічок. Необачно вступивши одним білим капцем в бридку калюжу, що натекла під рибою, а іншим у гусяче лайно, мордатий учрєдітель вертається в хату й гидливо принюхується.
Учрєдітель.Чимсь бздить у кабінєті,
Неначе хтось насрав нечистоплотно?
Відкрийте хвортку, хами, хай пробздиться!
Підскочивши два хама (в яких ми пізнаємо прикрашених синцями і гулями Ромуаля і Сірожу, що повернулися у наш час) швиденько відкривають хвіртку.
Учрєдітель (дивлячись на солодке двійко).
Ну что, чмирі болотні,
Падвєдьом ітогі
Поєздкі вашої блатной
По регіонам?
Рояль СубаруФорестер — угралі,
Машину часу — продовбалі,
Об’єкт національной гордості — леваду,
Спалілі вщент,
Тепер нє васстановіш,
А зємлі вздовж Дніпра не пєрєкупіш...
Ще цєнного субьєкта
І пращура спартівних рибаловів —
Сканфузілі, настроїв протів нас.
Де набирать тепер нам кантингент
Для ЦИЦЬ і ХУ?
Що далі дєлать з вамі? Вже й нє знаю...
Гдє дєньгі спонсоров?
Гдє водка, гдє сєльодка,
Гдє, в канце канцов, голанська дурь з тюльпанів
Для мого брата-кулємьота?
Ромуаль і Сірожа (в один голос).
Так батьку, так!
Чмирі нас, благоносєц,
Плюндруй нас, пєскоструй нас батогом!
Але у всьому винен Вуж,
Він за рульом сідєл, пока ми з мєстнимі наводили контакт.
Он нєдогледів!
Хами падають в екстазі навколішки і знімають штани. З оркестрової ями в потрісканих окулярах на сцену виповзає Кабиздох Козодоєвич Вуж, намагаючись зручно примоститися позаду хамів. Нєзамєтно поцупив у активістів ЦИЦЬ і ХУ останню цнотливість, він плотоядно шипить крізь побиті нікотином і карієсом жовті пеньки…
Вуж (гидотно висолоплюючи з рота ванючого язика).
Мєня сплюндруй,
Не вгледів я Рояля...
Але ж я спас от смєрті неминучой
Наш рибій глаз в одрізаній руці,
Велику дудку-флєйту з дірочками,
Ще й барабан колєкціонний. Піонерський!
А їх пасивність в даному вапросі (киває на Поца і Каца)
Я можу пояснить только любовью
Одностатевою,
До всіх живих створінь
І друг до дружкі.
Як ви й учілі нас, вєлікій і магучій!
Учрєдітель.Да ладно льстєц,
Пращєнія прасіть
Будєш нє тут в мєня...
Када ти вже собі паставіш зуби?
Чи мало грошей вкрав?
(До себе) Чи може в нього
Стиль такий
Для мінуєта?
До праці всє!
І сітки приберіть від любапитних. (Виходить).
Від стіни зненацька відділяється розпливчаста фігура невідомого психіатра Зігмунда Кашпировця. Мовчазний лікар пильним поглядом і ритмічними рухами натруджених рук намагається привернути увагу стогнучих в екстазі хамів. Хами замовкають. Кружляючи навколо пацієнтів, лікар рішуче робить їм ін’єкції в оголені частини тіла і виводить хворих зі сцени. Далека луна нагадує нам, що десь зароджується гроза.
Раптово зі стелі на сцену падає обвішаний жабуринням Водяник – необачливий мандрівник у часі. Це дивне створіння чарівним чином в змозі міняти одним тільки поглядом плинність і відлік часу у нашому всесвіті. Смачно шваркнувшись в залишену після зборів активу ЦИЦЬ і ХУ брудну калюжу, він мимоволі ковтає надуту гелієм синю кульку і ненавмисно переносить нас назад, у далеке минуле.
В сцену з тріском б’є блискавка. Гримить грім. Завіса.
Дія третя
На задньому плані сцени з колоритним пафосом за Козинські кручі сідає червоний сонячний диск. Над водою дзижчать хмари зголоднілих комарів. Вниз за течією поволі пливе вже знайома нам довбанка. В човнику на жмуті сіна сидить Івасик-телесик та гірко плаче.
Івасик.Угрохав дядька з гвинтокрилом в сраці,
Покинув мамку десь на березі Почайни,
Понівечив прадідівську леваду, ценні меблі.
Герба національного (шукає вила)... Втопив.
Обідив Жабу нащось, і Луізку...
Усюди смерть, разруха...
Не буду більше пити я,
Й курити,
І купатись...
Хоч правда, де й яка
Розумна є цьому альтернатива?
Ех, гадський Гондурас!
Кінець всім сподіванням...
Солоні Івасикові сльози змивають бруд з його загорілого обличчя і рясно зрошують води Славутича. Сивий Дніпро мовчить, зморений не тільки дурістю людей, а й гидотними потворами, що звідкілясь узялися в його водах. В глибині перед Івасиком пропливають сині, неначе відрізані від трупа людини: долоня з очима і ротом, ступня з мохнатою піхвою, голова з повислим замість носа членом і срака з двома анусамі. Інші фрагменти химерного параду монстрів-мутантів розгледіти важко. Їх безліч, вони насуваються на людство не з космосу, а з глибин хворої фантазії нащадків Івасика, що наковталися всякої дурі. За косяком монстрів раптово з’являється заклопотаний Водяник і з страшним реготом переносить їх назад, у ставок охолоджувач ЧАЄС.
Івасик.В село...
Під Канів...
В Бубнову слобідку.
Назавжди…
Там Хатку побудую для рибалок,
А поряд з мріями й словами Кобзаря,
Буду рибалити і славить Батьківщину…
Сонце ховається за Дніпровські кручі. Десь там починає бити дзвін. Удари його стають все голоснішими і потужнішими. Ось вони вже лунають звідусіль і перетворюються в суцільну какофонію народження всесвіту.
Фінальний дзвін падає.
Світло гасне.
Завіса.
