Ну що ж… Саме тоді коли всі «страсті» втихомирилися, всі «жаби» заспокоїлися, всі враження описані – вставлю і я своїх 5 копійок на рахунок «Карпатського вояжу».
Так, справді ідея такого міроприємства виношувалася не один місяць (якщо чесно сказати то мабуть і не один рік
). І от нарешті «ЄСТЬ!!!» Озвучена година «Ч» і місце «Х». Почалися збори… а хочу сказати що ніколи ще так спокійно і врівноважено в останній день я не збирав все необхідне і головне «щоб нічого не забути». Правда свої корективи в ті збори внесли і форс-мажорні обставини, так-так саме те що не можна купити за гроші – це поведінка Матінки-природи. Майже цілий день йшов неслабенький такий дощик, але хіба ж нас цим налякаєш, коли вже все спаковане… Справді ми ж не з цукру, але є одне велике АЛЕ – стан води в гірських річках після дощу, який може перекреслити всі наші сподівання, але з надією на краще ми все-таки вирушаємо з кумом о 2 годині вночі в сторону Ужгорода. Всю дорогу аж до самого «Сонячного Закарпаття» нас супроводжував все той же неслабенький дощик з кожним кілометром дотискаючи наші сподівання на краще. Дощ ллє, водичка під колесами шумить траса Львів-Стрий радує якістю дорожнього покриття, а сам дощ теж додає позитиву, адже він позмивав з дороги «любителів» перевірити правильність показів спідометра з тими циферками які є на дорожніх знаках і записані в Правилах дорожнього руху, так що не зважаючи на погану погоду і серпантин гірських доріг, до місця зустрічі з «приймаючою» стороною ми прибули вчасно. Отже 5.00 зустріч з Богданом і знайомство з Юрою, далі вихід на висячий міст через гірську річку – розвіяв всі останні сподівання – вода кольору кава з молоком ( можна навіть більш по-сучасному сказати Кава 3 в 1), несла все що змогла змити з вирубаних гірських схилів. Київський розвідувальний загін теж не тішив гарними новинами, по дорозі вони відвідали кілька річок які також несли «мутняк» і псували настрій вояжерам. Ну що ж поїхали в гори шукати рибальського щастя… До місця «Х» доїхали за пів години – вода в ріці – мутняк, але є надія на очищення адже дощик перестав падати. Правда не видно було що твориться над головою, тому що димка (своєрідний різновид туману), яка майже завжди присутня на світанку в горах не дає змоги оцінити наші шанси побачити Сонечко. І тут ще одна несподіванка, навіть не знаю як її обізвати бо водночас вона дуже радує (адже всі проблеми залишилися за межами покриття мобільного зв’язку), а з іншого боку немає змоги повідомити домашніх що доїхали і з нами все гаразд. Ну що ж… доки чекали місцевого провідника, мали змогу полюбуватися пробудженням майже незайманої Карпатської природи, звичайно сліди людської діяльності присутні і як кажуть «На ліцо», але такого чистого повітря і таких пташиних переливів в мегаполісі немає і бути не може. Насправді гірське повітря – заслуговує на окреме оповідання, бо такої легкості і чистоти давно не відчували забиті міським «смородом» легені. Відразу згадую «прикол»: колись дуже давно, коли тільки розвалився Радянський Союз і настали часи суцільного дефіциту і майже повної відсутності платоспроможності населення, в продажі були футболки з написом «Гори зовут» ну звичайно на відповідному фоні. Тоді в ранній юності я не розумів змісту цього напису, але скажу чесно зараз я розумію ту людину яка придумала такий напис. Побувавши один раз в горах вже ніколи не будеш таким яким ти був до того… Туди хочеться знову і знову, тому що всі труднощі і негаразди які виникають під час подорожей в гори відразу перекреслюються тим позитивом який отримуєш від спілкування з чистою я б сказав зі Справжньою Природою, такою яку дав Людині Бог і яку так нещадно ми пробуємо «нагнути» під наші людські потреби… Ех… Відійшов від теми. «Мутняк – мутняком а рибалити потрібно» майже (С).
Знаходимо ближній чистий потічок – спіни наголо! І вперед туди… до води… де живуть форелі і харіуси. Коротка розвідка боєм нічого нам не принесла крім розуміння того наскільки люди «люблять» гірську природу. Їдемо далі, насолоджуючись гірськими пейзажами і давлячи «дитячу радість» - це таке піднесене відчуття, яке переповнює тебе з ніг до голови,тримає твоє тіло в такому напруженому стані, що деколи аж кидає в дрібний мандраж, саме таке відчуття буває в дитинстві коли батько обіцяв тобі малому що завтра на світанку ми їдемо на риболовлю… все… ночі немає, очі як ліхтарі до самого підйому… може я не правий ??? Ну що ж всю дорогу ми рухалися вздовж ріки, яка текла своїм руслом несучи мутняк. А окремі поселення людей наводили на сумні думки. І от на кінець – кінцева точка маршруту. Легкий сніданок – по псят за приїхало, по псят за знайомство, по псят за кохання – а що ж ми не люди??? Ну ніби перекусили, познайомилися з вуйком Михайлом, який дуже насторожено приймав «чужинців». Але це вже не важливо все рівно ми розїзджалися друзями з обміном телефонами. Проте про головне – гірський потік зустрічає кришталево чистою водою, звичайно ж потужним струменем води і непролазними хащами гарнющої гірської папороті і ще якихось рослин, які просто не можливо називати бур’яном.
Богдан з Юрком далеко не йшли , а тут же й спустилися до води де справді було декілька перспективних перепадів і «бурлілок». Ну а ми з кумом вирішили піднятися вище і знайти своє заповітне форелькове ельдорадо… Природа навкруги просто чарівна, отак би йшов і йшов берегом потічка і навіть не знаю коли б втомився, бо коли навкруги така краса, то зовсім не відчуваєш реальності і час відходить десь дуже далеко. Ось і кум занирнув в перспективні хащі, де потічок роздвоювався і трохи сповільнювався, ну і добре… Піду далі подивлюся що ж там за небокраєм… Піднімаюся все вище і вище, але зовсім не поспішаю купати «глямурну» японську приманку розфарбовану під форельку.
Хочеться якомога більше надихатися тим чистим повітрям, наслухатися цих пташиних переливів, які час від часу глушить гірський потічок розбиваючи свої нестримні струмені об каміння і повалені дерева. Краса неземна… Ось ще трішечки і почну рибалити… ще трішечки … і ще трішечки ну все… потрібно рибалити, доки київський загін не запресував потічок всілякими «глямурами».
Заходжу в потічок і пробую обловлювати перспективні містечка. Потихеньку повертаюся до своїх, відсутність покриття трохи напрягає, адже зовсім ніякого обміну інформацією немає, доки когось не зустрінеш, але і до цього звикаєш швидко і вже коли в корчамаках почувся легкий хруст, то це не аби як насторожило, адже в тих місцях ще водяться дикі тварини і перспектива зустріти карпатського ведмедя, щось не дуже радувала… Але нащастя в ролі ведмедя виявися ніхто інший як Ігор. Привіт-привіт, бере-не-бере і розбрелися… І тут «ведмеді» почали з’являтися один за одним. Юрок, Гріша, Андрій коротше весь київський загін підсилений хустським резервом. Ех… А як приємно в такій обстановці зустріти старих друзів з якими спілкуєшся тільки в «інтерактивному житті», а бачишся в кращому випадку на весняній виставці. Привіт-привіт!!! Збираємося о 14… і далі тиша, тільки птахи і гірський потічок – повний релакс і зовсім не важливо що так і не зустрів до того часу жодної форельки. Зовсім не хочеться дивитися на годинник, але десь спиною відчуваю що ранок плавно перетікає в день. Так і є, потрібно йти до місця збору, адже ми як не як відносимося до приймаючої сторони і мусимо допомогти Юрі в приготуванні того таємничого бограша. Ну не пасує Шеф-кухарю чистити картоплю, нарізати моркву, рубати дрова, слідкувати за багаттям. Він повинен чітко слідкувати за процесом, а хочу сказати що дійство тривало не багато не мало 2 години. І дії нашого Шеф-кухаря подекуди дуже були подібні на якісь чари (нехай пробачать нас шамани
). Те що Юра начаклував нікого не лишило байдужим і не зважаючи що на нас всіх було тільки 4 ложки і 6 мисок з бограшем ми впоралися в кілька заходів. А страва та зовсім не дитяча, а від гостроти на чолі і спині виступали краплі поту. Ну а як щирі українці ми ж не можемо без хорошої горілочки… Була й горілочка при чому сама справжнісінька домашня. Ну а що? Дика природа – «дика» страва і горілка повинна бути відповідна!!! Такі приємні хвилини спілкування, жарти, сміх, а за спинами вишикувалася «грізна батарея» всіляких гламурних, витончених виробів для закидування надлегких приманок в воду, оснащена не менш гламурними надлегкими механізмами для намотування надтонкої жилки. Посиділи, перекусили, потеревенили, обмінялися інформацією і враженнями, послухали більш досвідчених, майже місцевих, представників нашого УЛ-загону і знову до води, туди де голодні і злі ФОРЕЛІ.
Ну що наше спілкування не пройшло марно, адже використовуючи дружні поради і змінивши початкову тактику і мені вдалося виловити форельку грамів едак на 50-70, а може більше… (ну ми ж всі рибалки, Ви вже вибачте…) А погодка тим часом нас не балувала, саме під час нашого обіду почалася така собі мжичка яка потроху перейшла в дощ і почалося випробовування нашого одягу на водопроникність.
А не за горами і вечір (от блін каламбур вийшов), який невпинно виганяв залишки чудового дня і потроху починав своє панування… Київсько-хустські «ведмеді» почали збиратися до місця комфортабельної ночівлі, а ми так би мовити продовжували «знайомство» з вуйком Михайлом і за допомогою волинського бальзаму налагоджували дружні стосунки на майбутнє. Як важко було розпрощатися з добрими друзями і «колегами по палаті», як ще багато було про що поговорити, покопирсатися в заповітних пасочках, оцінити в живу надбання окремих представників загону «хворих» на фетишизм.
Який все таки короткий той день…
А небо і без того було завішене густими темними хмарами, одяг потроху набирав вологи і починав підтікати, перспективи лишатися на ніч якось дуже швидко розвіялися, а жаль… І не зважаючи на те, що основна ріка починала очищатися, цей дощ… Ну що ж так то так і вирішили ми повертатися додому з заїздом по дорозі на р.Стрий і можливою ранковою риболовлею. Як на зло дощ перестав падати, але це тільки до кордону «Сонячного Закарпаття», на Львівщині цей підлий дощ нас знову чекав і вкотре поламав наші плани і змив можливість ранкової риболовлі у велику і мутну воду бурхливого Стрия.