Давно не писав, хоча й було декілька непоганих рибалок. За період друга половини весни — початок літа, вдалося й судаків озерних половити декілька разів, й з мікрухою побродити. Не дуже вдало, щось в цьому році мені не йде нормально окунь. Або геть спортивного розміру влітає, або ж дуже, ну дуже прошений. Та якось і настрій “хижий” підупав. З другом говорили і згадували, як воно в дитинстві було. Вудка, хробак, раночок, дід тебе везе, а потім — карасі. І хай той карась не “кілушка” чи шось, але ж скільки емоцій в цьому було.
Поговорити поговорили, а всередині думка щільно засіла, що треба карасів ловити. Тим паче й сезон наче їхній. На відміну від минулого року, коли улюблена мною річка Ірпінь роздавала нормально так і в кількості, і в розмірах. В цьому році щось тяжко там. І місця вичищав, і годувати годував, але мовчить та й мовчить. Нє, ну ловив, але дуже, ну дуууууже трудова видавалася ця риболовлся. Звісно, що можна було б поїхати туди, де всі ловлять, але це не мій метод. Не люблю я сидіти один у одного на голові. Не отримую кайф від цього. Не для цього до води з вудкою я ходжу. Прийнято рішення шукати нові місця.
Натопавши не один десяток кілометрів, пробивши стежини в заростях двометрової кропиви, обжалившись і вимазавшись в болото знайшов пару цікавих місцин не невеличкій річці, практично струмку. Однак тут є нюанс, а саме — там все практично наглухо заросло очеретом/рогозом і всілякою іншою фауною. Послухавши пораду місцевих аборигенів, яка звучали приблизно так: шукай хоча б невеликі “кармани” і буде тобі щастя. Обираю дві точки, в руки малу косу, донну косу і нумо вичищати місце.
Якихось хвилин 30-40, пару матюків, профілактичне обажулюванню кропивою і вуаля — на березі місце готове. Ще хвилин на 30 вправ з донною косою і вже є куди кинути.
Даю місцині відпочити пару днів, в рюкзак наживку, пару оснасток і дві “четвірки” вудки. Топаємо до місцину. Відразу перевіряю першу. Але шось тихо там, мабуть не вгадав, а мо “давлєніє”, а може з часом не вгадав. Спіймав одну карасиху, при чому спіймав за бік під луску. Таке навело на думку, що карась все ж стоїть на “точці”, куди я всипав йому пшона з сухарями, але пащека в нього закрита.
Змотуюсь, пакуюсь і мігрую вздовж річки на іншу місцину. Принципова відмінність між ними — кількість очерету навколо. На другій місцині його більше. А зважаючи, що спіймана карасиха була ікряна, роблю висновок, що в очереті carassius carassius зараз тусить більше, а ніж просто на прогоназ з локальними кущиками.
І не дивлячись на штормове попередження, зміну погоди, наче я десь в горах, а не на приірпінні (злива, вітер, сонце, гроза, сонце, шквальний вітер, дощ і так по кругу), вдається спіймати до десятка карасиків на долоню (не поперек, а вздовж
. Ну трохи оскомину збив і то добре. Карасів я забрав, хоча й рідко забираю рибу, але було бажання приготувати їх в сметані (було смачно).
Забурився знов в обов’язки та роботу, не було а ні часу, а ні можливості знову ж провідати свої грядки. І дійсно можу сказати, що свої, бо труда на підготовку місця пішло нормально. Але весь цей час не давало мені спокою думка, як би його так трохи поглибити дно в місці лову. І от видався вихідний, який справді вихідний, а не просто день на календарі. Алгоритм дій по збиранню зрозумілий: опариш, хробак, пшениця, коробка з оснастками і всякими розхідниками, пляшка води, стілець і вперед крутити педалі.
Приїхав, на річечці вже сидять колеги, але шось не дуже радісні. Прогризаюсь через зарості, дібрався. Швидко розмотоюсь, два опариша на гачок (один цілком “панчошкою”, а іншого за дихальце щоб рухався). Доки розмотував другу вудку є перше клювання. Поплавець так “тиць-тиць” і поїхав навскоси. Ух, як же мені подобаються оці карасячі клювання. То покладе, то потягне, словом — краса. І перший “долончатий” карасик на березі. Вирішив, що одну вудку загрублю і поставлю пучок хробаків, а інша — під опариша.
Ебісу сьогодні мені усміхається, за пів години в садку плавало вже штук 7 карасиків. Ну на пательну наловив, починаю вже не стільки ловити, скільки перевіряти різні припущення, в тому числі щодо насадки, точки лову, глибин. В такому темпі вже й 15 штук плаває. Відверто дрібного немає, але й не дуже великі. Як на мене, то самого гастрономічного розміру — законна долоня без хвоста.
Не обійшлося й без обривів, бо заносило оснастку в жорсткі очеретяні коріння, але нічо гачків нав’язаних з собою було та й очікувано це. Все ж не в басейні ловлю.
І тут настає певний провал в кльові....сиджу, задивляюся на птахів. Ось вивільга пролетіла, а ось бугайчик показався, а он в небі чапля сіра планує. А що це таке мале й крикливе прилетіло? Ага, це синьошийка верещить і хизується своїм пір’ячком. Помічаю дивні шевеління поплавця. Відразу десь далеко внутрішній голос “а тут же короп є”. Поплавець плавно починає рухатися, потім стрімкий ривок, що аж вудка з підставки злітає. Підсічка, а воно не рухається, вудка в дугу. Не форсую, бо все ж глухий мах та не доволі тонка оснастка. Тримаю в натяжці і потихеньку-потихеньку починаю тягнути, а воно не хоче. Уява малює сазанця такого невеликого, кіл до 2. Але ніт, це виявилася 1,5 кілограмова черепаха. Яка довго не хотіла віддавати гачок, але була звільнена й повернута назад до себе.
Після цього знову все стихло, починаю підгрібати пожитки. Я думаю, що всім це знайомо, коли вже й наловив і пора рухатися, але вудка у воді до останнього залишається. І тут обережне клювання, поплавок під воду, підсічка і знов все стоїть. Ну думаю, що досить вже з мене черепах. Починаю тягнути, а воно веде інакше себе, аніж черепаха, і намагається в очерет піти, то летить в іншу сторону. Тягну далі і тут допускаюся помилки — занадто гострий кут і “тидищ” — це кінчик вудки зламався. Якимось чином ловлю волосінь і витягую найбільший сьогоднішній екземпляр — карась на пів кілограми. А красивий який. Давно такого не ловив. І тепер можу гордо травити рибацькі байки, що ловив тааааких карасів, що аж вудки ламалися.
От якось так я карасів ловив. Мабуть поки паузу візьму від них, хоча, якщо чесно, то снилося мені, що десяток таких спіймав...може віщим виявиться
Як коротке резюме. Ось така рибалка, коли в тебе проста махалка, звичайна глуха оснастка, навколо тебе нікого, тільки птиця літає, миша бігає та черепаха плаває і повна відсутність метушні дійсно дозволяє хоч на хвильку поринути в спогади та отримати щире задоволення.
А карасі, шо карасі — смачні були