Звіт не дуже писався - якось воно... всі ці рибальські емоції, успіхи-невдачі... якесь воно дрібне та несвоєчасне, на тлі війни, того, що десь недалеко люди гинуть, доки ми тут страждаємо через поганий кльов... Такі ж рибалки, як ми, багатьох ми знаємо особисто - сидять зараз не на березі, а десь в окопах, з кльову піти не можуть, навіть якщо змерзли, та й тримають в руках не спінінги, а автомати... І доки вони їх ТАМ тримають - ми ТУТ можемо працювати, ловити рибу, та просто ЖИТИ...
Втім, за цей час ця думка вже мабуть для всіх стала банальністю (хоча, кажуть, є й такі, хто досі не зрозумів - хочеться їх усіх від%?дити, але ж не можна: ну от сидить людина з вудкою, чи скажімо в корчмі бухає весело - і хто зна, що в нього в голові, та що він зробив по факту для Перемоги, і чому зараз сидить тут, а не в окопі... Є ризик від%?дити не того, а то й тебе хто від%?дить... Коротше - не судіть, та не судимі будете (с)) Про це варто просто не забувати. І якщо ти не там, а поки що тут - просто пам'ятати про те, і робити на Перемогу те, що можеш. В тому числі - бути "в ресурсі", бо ця бодяга надовго, і якщо є можливість поправити кукуху та трохи відпочити - то треба це робити, доки є можливість...
Власне, так і опинилися ми з жінкою на базі в Прохорівці. На диво, база працює, і людей на ній трохи є - як завжди в цю пору, кілька затятих рибалок або просто любителів осінньої природи. Нажаль, через воєнний стан скрізь заборонено використання маломірних суден (по-простому: з човна рибалити не можна), а без човна - ідей, що та як тут ловити, не дуже багато. Скоріш, їхали не за рибою, а побачити ліс, річку, птахів, що збираються в теплі краї, попалити мангал, подихать повітрям, та ї віддаленої роботи з собою було що у мене, що в жінки (благо інтернет тут непоганий). Це все вдалося в повній мірі.
В день заїзду, скинувши речі, під вечір я виперся на пляж (вода очікувано впала до екстремально-осіннього рівня), побачив натуральний жор окуня на відстані кидка, і навіть встиг зловити когось на поппер. Враховуючи майже літню погоду - не дуже й дивно. Втім, погода мінялася, в наступні дні виходи окуня стали дуже нерегулярними. Аксакал Валєра, який просидів на базі весь сезон, спочатку успішно ковбасив окуня на поппер з доганялками, потім замінив поппера на грузок і трохи половив ще на аццький дропшот, але в якийсь момент перестав ловити взагалі.
Крім окуня, під берегом шарилася й щука - одну я навіть спіймав, ще одна зрізала маніячку. Втім, жодного разу, коли я намагався ловити саме щуку - вона не клюнула (за вийнятком численних шпінгалєтів, які завзято клювали на воблери, не набагато менші їх за розміром). Навіть на Валєрин мегапоппер вона клювала значно частіше, ніж у мене. Трохи дивно було намагатися ловити щук на пляжній міляці, сильно заважала трава та вітер в харю, ключика та нормальної тактики я так і не підібрав (хоча деякі ідеї врешті решт з'явилися, але вже пора було валить).
Яма біля шпори мовчала, жодної риби з неї не зафіксовано за весь тиждень, хоча хтось зі спінінгістів там тусив майже безперервно, я думаю туди вже треба налаштовувати попередній запис та електронну чергу.
Кілька разів виходив на шпору з поплавчанкою, коли вітер дозволяв - двічі трохи клювало (сумарно - до десятка приємних пліточок), частіше - ні. Брало виключно на мастирку, білий та червоний жорстко ігнорилися. Еххх, треба було перловку варити... Що характерно, клювало, коли не кормив (виробника прикормки не скажу, можливо просто випадковий збіг; та й без прикормки клювало не завжди). В якийсь момент, щоб прогодувати жінку, кинувся ловить верховодку - але й з нею було дууже погано.
Альтернативою рибалці з човна, тут, схоже, можуть бути заброди. Щасливі володільці цього девайсу переходили протоку аж до острова, і, шарячись по акваторії, вибираючи траекторії з урахуванням трави та вітру, значно ефективніше чесали ті ж міляки, на яких я в мирні роки ловив щук з човна. І, наскільки я бачив, ловили непогано. А той же Валєра в забродах, навіть не шукаючи броду, просто вигравав у мене кілька метрів дальності, і часто це рішало.
Я сам дочапав по мілині за Автомобілістом аки посуху аж до тієї протоки під островом, де є 3-4 метри глибини, але нічого там не взяв. Можливо, варто було приділити тим краям більше уваги, але кожного разу, як я туди перся, темні сили природи намагалися мені зашкодити всілякими способами, ну таке.
Під кінець тижня до нас зірвався ще й бродяга Ваня, прочухавши "а що, і так можна?". Ваня привіз з собою м'яса на пожарить, трохи випити та ацький вітер, який розігнав окуня і ледь не зіпсував весь процес. Вичерпавши інші ідеї, довелося звернутися до банального відвідного - зрештою, це дало хоч якийсь результат у вигляді дрібних окунців, нечастих, але стабільних. Не люблю таку рибалку, але ж працює! Зрештою тазик окунців на тараньку за тиждень вдалося наколупать. Навіть сам Валєра поцікавився, як нам вдається щось ловити в цю лиху годину, а коли ми вже від'їздили, я побачив, як він майстрячить собі відвідний замість незмінного поппера. Чую, що популяцію окунців чекають нові невідворотні втрати.
Вечорами палили вогонь, смажили м'ясо та годували місцевих котів та їжачків залишками собачого корму (собака емігрувала в Німеччину). Походу, українські учоні встановили, що в світлі ліхтарика очі кожного кота мають власний унікальний колір, за яким можна котів ідентифікувати.
Власне, завдання на виїзд, можна вважати, виконано: заготовлено тазик тараньки голодаючим дітям Німеччини, та й сам наче трохи вийшов із стану зомбі, он навіть на Домік зайшов та звіт написав. Можна працювати далі.
Дякую цьому місцю, що воно є.
Тримаймося.