|
Коротеньки деньки на поступово поринаючий в зимову сплячку Десні. Баку пального вистачає зустріти світанок і вкласти вечірнє сонечко. Тихо довкола, вже давно зникли з берегів відпочивальники, за ними поступово, щезає і наш брат- рибак, сил перед зимовим ривком набирається. Лише невгамовні аксакали своєї справи щось собі чаклують над своїми обладунками на вкритих пожухлим листом берегах. Хтось- розрізає моторчиками водяне дзеркало. Гарна пора аби відвідати зубасту фурію. Вона вже трішки облінилась, немає вже тих лютих пурхань з попід дерев та корчамаччя, сидить, вкрилася п'явками і чатує десь в холодній глибині свою чергову жертву. Ця рибалка любить настирливих, в листопаді так легко не буває. Довго пливли ми втрачаючи з кожним пройденим кілометром надію поки перший промінець надії не чиргнув з під корча зубами по приманці. Щучка невеличка, десь в районі пару кілограмів, але настрій пішов угору. Верткі паразити спадають з її холодного тіла, приманка ледь у пащі- пізньоосіння ленивиця. Ще трішки проходу- цей раз вже чіткіший тюк. Напарник питає чи велика, відповідаю що ні, але... все ж трішки помилився, не рекордна, але й не рядова з потугами перевалюється в сітку підсвічника і тут же випльовує Чаббіка. Обід під виглянувше сонечко на традиційній обідній базі і знову медитація зі снастями. І знову невнятний човг по приманці (цього разу вже великий силікон). Найдрібніша за день, третя і, як виявилося, остання попри багатообіцяючий фінальний відрізок маршруту. Але все одно приємна щучка, лише один гачок трійника ледь тримає її за краєчок могутньої, озброєної гострими мов леза зубами щелепи. Такі вони, лінивиці пізньої осені.
|