|
" Вода шумить, вода бурлить;
Рибалка, повен дум,
Закинув вудку і сидить,
Вдивившись сумно в шум.
Сидів, дивився довгий час...
Враз розійшлась вода,
І з хвилі вирнула нараз
Русалка молода.
І сумно мовила вона:
«Чом вабиш ти мій рід
Людською хитрістю зо дна
В жаркий пекельний світ?
Якби ти знав, як рибці тій
Приємно у воді,
Ти й сам туди б зійшов як стій,—
Одужав би тоді.
Чи ж сонце й місяць з вишини
Не люблять моря, хвиль?
Чи не вертаються ж вони
Ще кращими звідціль?
Тебе ж не вабить ця блакить,
Ця люба голубінь,
Ні власні очі — йти спочити
У росяну глибінь?»
Вода шумить, вода бурлить,
Так пеститься до ніг,—
А серце тугою в'ялить,
Він чує любки сміх...
Вона співала і тягла...
Не знав він — як, чого —
Схилився в воду... З того дня
Не бачили його.
( Йоганн Вольфганг Гете, переклав з німецького Дмитро Загул)
|