Як тільки гарно провести день в мандрах по берегам невеликої річки. Подихати свіжим, морозним повітрям. Втонути в бездонному синьому океані неба. Полаятись, але по доброму, по товарисськи, з незручним вітром, який все намагався заважати зробити той самий точний заброс, після якого відчути різкий удар по іншу сторону шнура, а після, приємну тяжкість, що згинає мов травинку надлегку снасть. Тяжкість живу, тріпочучу. Виборовши в неї її свободу, недовго помилувавшись візерунками на її прогонистому тілі, відпустити, проводжаючи поглядом силует, що розчиняється в прозорих водах річки. Цим самим втерти носа жадібним хапугам, і радуватись, що цей трофей потрапив не в їхні загребущі руки. Отримати щирі поздоровлення товариша, що розділяє погляди твої, і що втонув разом з тобою сьогодні в сонячному океані, в морозному ранку, в пронозгливому вітрі, в різнобарвному листі під ногами. Пригостити його бутербродом, а з його рук взяти чашку запашного, гарячого чаю, зігріти змерзлі пальці, згадати смішного анекдота. Знов вирушити в путь на зустріч новим трофеям. І так до вечора, аж поки не сховається за обрій сонце...
А потім, в авто, по дорозі додому, згадувати, обговорювати, сперечатись...
А потім чекати. Чекати інших мандрів, що приведуть незвіданими шляхами до нових, не менш прекрасних, місць, нових трофеїв, нових вражень.
Всім спортивно налаштованим рибалкам НХНЛ!