Сталась ця історія декілька років тому, коли я і мої друзі були молодими.
Мі всі ще були неодружені і колективні виїзди на риболовлю і відпочинок
були так часто, як часто траплялись вихідні дні. Виїжджали ми, як правило,
в п’ятницю ввечері, а повертались в неділю. Всі дні ми відпочивали, ловили
рибу, купались, готували на кострі рибну юшку і... звичайно вживали щось
з “охолоджуючих” напоїв.
Так було і цього разу. Зібрались ввечері в п’ятницю, після роботи
і поїхали на ставок в с. Забойки, що в 15 км від Тернополя. Було нас напевне
чоловік 6. Всі рибалки, хто менше, хто більше. Прибули на місце ще засвітла,
встановили намет, назбирали дров для вогнища, розсортували речі. Повитягали
вудки, спінінги, хліб, хробаків і позакидали кожен своє.
Потрібно сказати, що ставок був невеликий. Довжиною, мабуть,
метрів з 250-300, а завширшки всього 30-40 метрів.
Закинувши снасті, почекали з пів години... клювання не було.
Вирішили перекусити і випити по чарчині. На дворі сутеніло. Багаття розгоралось,
кидаючи на кущі і дерева дивні тіні. Ми сиділи, згадуючи попередні виїзди
“на природу”. Сміялись, співали під гітару... Чарчина за чарчиною, слово
за словом, так і стало зовсім темно. Над ставком спустився легкий туман.
Протилежного берега не було видно зовсім.
Вирішили перекинути спінінги і змотати вудки, не клювало зовсім.
Кожен пішов до своїх снастей. Почувся голос Олексія: “Потрібно закинути
на середину, там мілкіше. А вночі короп виходить на мілину!” Ніхто і не
збирався йому суперечити. Почепили хто хробака, хто хліб і позакидали...
Всі повернулись знову до вогнища. Свято продовжилось...
Десь за північ, коли біля багаття залишились самі стійкі, а всі
решта розбрелись по наметах, у нічні тиші пролунав настирливий звук дзвоника
на спінінгу. Затріщала котушка, жилка вимотувалась з шаленою швидкістю.
Павло кинув з рук гітару і підстрибуючи, помчав до берега з вигуками: “Це
мій... !!! Я сам...!!! Короп!!! На шкуринку...!!! Взяа...ав!!!” Ніхто не
міг навіть поворухнутись, так несподівано все сталось. Всі, хто сидів
коло багаття, побігли Павлові на допомогу.
З темряви було чути скрип котушки і кряхтіння Павла. Видно здорова
попалась рибина. Ми підійшли ближче. Хтось захопив з собою ліхтарика. Спробували
присвітити на воду, щоб розгледіти краще що на тому кінці спінінга. Але
ліхтарик був заслабий, темрява і туман теж робили свою справу. А ще, напої...
Всі наперебій почали давати поради, з намету повилазили “відпочиваючі”.
Спінінг зігнувся у двоє, волосінь бриніла як струна на Павлові гітарі.
На березі зчинився такий галас, що напевне все село прокинулось. В якийсь
момент, з іншого берега почувся сильне хлюпотіння. Павло хлопець неслабий,
кремезний, ніяк не міг впоратись з здобиччю.
В якийсь момент здалось, що рибина піддалась. Павло почав намотувати
волосінь на котушку. Всі замовкли. Запанувала тиша як на цвинтарі.
І раптом.... З протилежного берега почувся... що ви думаєте? Шалений
гавкіт собаки...
І крик якогось рибалки: “Мужики, ви що, здуріли!!! Навіщо собаку на
гачок почепили?!”
Собака і рибалка перекрикували один одного. Павло був шокований: “Яка
собака?! Що ти верзеш?! Я коропа тягну?!”
Рибалка з того берега: ”Прийди глянь на свого коропа... Хіба коропи
брешуть?! Чи може в них кудлатий хвіст?!”
Павло з піною на устах: “То не коропи, а ти брешеш!....”
Далі розмова перейшла в ще більш загострену стадію... На кінець, хтось
з наших сказав, що побіжить довкола ставу і гляне, що там і як.
Павло продовжував тягти умовного супротивника, а супротивник Павла.
Жилка була новою і міцною, ніяк не хотіла рватись. Не здавався Павло. Не
здавався “короп”.
Раптом, все скінчилось.... Павло від несподіванки приземлився на п’яту
точку. Жилка послабла і легко намотувалась на котушку. Гавкіт пса не припинявся.
“Ось бачите! Ніякий то був не пес, а короп!” – ніяк не міг вгамуватись
Павло, змотуючи залишки волосіні.
Брехання пса почало віддалятись. Всі вже заспокоїлись, на тому і цьому
березі. Всі були збуджені до неможливого. Хтось приніс пляшку, першому
налили Павлові, потім бажаючим...
Раптом озвався зовсім поряд пес. Все ближче і ближче... З темряви виринула
постать посланця на другий берег... з невеликим псом..., якого він волочив
за шкірку. Пес намагався вирватися, але мабуть віддав боротьбі занадто
багато сил і все це вже більше виглядало на конвульсії...
Посланець затягнув собаку в промінь ліхтарика. І всі побачили, що з
пащі собаки стирчить обривок жилки з Павловим тягарцем...!!!
Всі були шоковані побаченим, особливо Павло. За мить над ставком почувся
такий регіт, якого я раніше не чув ніколи... Всі сміялись, як божевільні.
Не сміявся тільки Павло і ... пес.
Павло схопив бідолашного собаку, який так і не міг зрозуміти, що з
ним сталось. Пробурмотів щось, і зник з псом у темряві.
Ми всі замовкли, не знаючи куди дременув Павло, почали висувати свої
версії. Одні казали: “Приб’є і прийде...” Інші: “Пішов топити...”
Поступово заспокоїлись і почали давати пояснення такому дивному Павловому
трофею. Вияснилось, що Павло закинув на шкуринку хліба з бутерброду, на
якому був шматок шинки. Чи від надмірної сили, чи від надмірної кількості
випитих напоїв, Павло перекинув наживку на інший берег ставка. А пес, який
мирно гуляв в пошуках рибальських недоїдків, спокусився на шкуринку з запахом
шинки. Ось і сталася така халепа.
Поступово почало світати, хто закидав вудки, хто дрімав. З кущів
почувся шурхіт, і з’явився Павло, а за ним трусив його трофей з пащею вимащеною
зеленкою.
Виявилось, що Павло ходив на ферму. Там йому сказали де живе
ветеринар, і той витяг собаці гачка з пащі.
Потім трофей з’їв залишки наших продовольчих запасів і мирно
завалився спати поруч з Павлом в наметі.
Вся ця історія на другий день обійшла село і від бажаючих подивитись
на Павла і трофей не було відбою. Ми вирішили перервати наш відпочинок
і поїхали до дому. А пес, який до нинішнього дня живе у батьків Павла,
у селі, отримав кличку “Трофей”. І тепер коли серед ночі у когось “з наших”
дзвонить дзвоник на спінінгу, лунає питання: “ Чи часом не Трофей?”