Хто ти, таємнича
невидимко? Або "Тернопільське чудовисько
2" (З газети “Вільне життя” за 2 листопада
2000 року. )
Усміхаєтесь, але
я переконаний: у Тернопільському ставу щось дивне таки живе.
Рік тому в нашій
газеті з'явилося повідомлення про чудовисько, яке, за словами очевидців,
нібито живе в Тернопільському ставу. Хтось із рибалок бачив, пережив неприємні
хвилини вагання і страху. Любителі гострих вражень прийшли в редакцію й
намагалися довести, що щось таки і є. Що? Дивом збережений ящір із допотопних
часів? Гігантська щука? Чи ще якась тварина, якої ми не знаємо? Трапляються,
врешті-решт, фантазери, які вважають, що це залишок древньої фауни, який
на зиму впадає у сплячку і таким чином йому не потрібний кисень. Для прикладу,
переходить, як жаба, на “шкірне” дихання, яке надзвичайно сповільнене.
Та це лише здогадки... Ми були готові розглянути
будь-які пропозиції наших читачів щодо дослідження цього загадкового феномена.
Врешті-решт вмістити в газеті їх спостереження. На жаль, бажаючих поспілкуватися
з чудовиськом серед наших дописувачів не виявилося. Отож вашому кореспондентові
довелося вряди-годи протягом літа проводити самостійний пошук загадкового
об'єкта, що навів оскому незвичайних вражень, згаданих у попередній публікації.
Як хотілося зняти всі знаки питання! А якщо пригадуєте ту сенсаційну інформацію,
то, мабуть, звернули увагу на те, що якоїсь впевненості в існуванні тернопільського
“чорта”, не було. І все ж... З човном проблем
не мав — мій знайомий рибалка, Петрович, залюбки погодився надавати мені
своє “корито” для вечірніх “мандрів” по ставу. Фотоапарат і бінокль уже
були в мене, а тому, запасшись терпінням, раз на тиждень борознив згадану
водойму. Згодом мій сусід, довідавшись про моє “хобі”, під заставу позичив
саморобний ехолот. Інколи брав вудочки, більшу частину виїздів присвячував
лише спостереженням. До речі, завів щоденник. Думаю, що окремі записи варті
уваги допитливих. Отже... "2 ТРАВНЯ, ВІВТОРОК.
Це
вже четвертий виїзд на став. Попередні, окрім прекрасних миттєвостей заходу
сонця й сплеску малої риби на тихому плесі, нічим незвичним не порадували.
Надвечір'я дивовижне
Як дзеркало, світився став. Жодного поруху вітру. Я відплив від пивзаводу
й, довго не думаючи, подався в напрямку пляжу до протилежного берега. Плив
ривками. Отак погребу метрів сто, а потім, відпочиваючи, опускаю весла
на воду. Від берега, який залишив, ще долинав вереск останніх відпочиваючих.
Біля острова кохання змотували вудочки рибалки, очевидно, вечірнього клювання
не передбачалося, й вони гребли до берега. До протилежного берега залишалося
метрів сто, течія річки відносила човен до греблі. Про зупинку не було
й мови, а тому я повернув човна супроти течії й метр за метром просувався
вздовж берега
Що це? На воді з'являється
щось темне, скоріше за все вузька тінь, яка рухається між берегом і човном.
Сонце світить прямо в очі. Спостерігати важко. Опускаю весла й дістаю бінокль:
чорна туша ще якусь мить чорніє, ледь здіймаючись на кілька сантиметрів
над поверхнею води, й зникає, залишаючи довгий мутний слід. Він тягнеться
вздовж берега і закінчується круглою плямою. Таке враження, ніби велетенська
риба тільки що занурилася у воду. Тільки тепер згадую про фотоапарат. Поки
налаштовую його, довгий мутний слід щезає. Звісно, не спеціаліст, а тому
про ехолот спохвачуюся в останню хвилину. Із цією саморобною технікою у
мене цього разу експеримент не дуже вдався, та все ж, якщо вірити показникам,
то між берегом і човном зафіксовано об'єкт довжиною три метри. Що ж, нарешті
пощастило, я побачив не тільки слід, а й тінь чогось дивного. Що це? Думаю,
якісь висновки робити передчасно”.
“24 ЧЕРВНЯ, СУБОТА.
Ледь сіріє світанок, а перший рибальський човен уже проглядається, як у
тумані. Сьогодні разом із спостережним спорядженням прихопив і вудочки.
День неробочий. У Петровича, як бідкався, служба, а тому човен — мій до
години п'ятої. Що ж, порибалю. Ану, пощастить! Хоч, зізнаюся, надії на
успіх мало, адже, як знаю, кожен з тернопільських човнярів-рибалок має
свою місцинку, яку щораз прикормлює, заманюючи рибу. Петрович орієнтував
мене: десь у кутку біля Кутківців, метрів двісті од берега, між трубою
котельні з півдня й тополею із зламаним верхів'ям. Спробуй знайти ту місцинку
Довго веслую, намагаючись втрапити в потрібне місце. Може, тут? Якось прилаштовуюсь,
закріплюю два довгі металічні прути. Одне слово, “кидаю якір”
Уже сонце з'являється,
підсвічуючи поплавки, але першого улову ще чекати доводиться. Кидаю корм,
спостерігаючи, як маленькі рибинки клюють крихтини шкуринок, що з'являються
на поверхні води. Іноді й поплавка торкаються. Роблю підсічку, та даремно.
Плесо тихе, човен стоїть, як мертвий. Глибина тут десь близько чотирьох
метрів. Дістаю бінокль і спостерігаю за рибалками в човнах. Там, здається,
теж без успіху. І тут — стоп! Човен несподівано нахилився, наче хтось вперся
у металічний прут. Я миттєво кидаю бінокль і хапаюся за ехолот. Є! Прилад
фіксує дивний сигнал: наче великий косяк риби пропливає поруч. Не віриться,
що в нашому ставу може зібратися така кількість риби. Човен нахиляється.
Відчуваю удар знизу. Залізний прут наче хтось вибиває із грунту. Човен
нахиляється. Залишаю ехолот і швидко змотую абияк вудки. Витягую другого
прута й налягаю на весла. Стараюся плисти за косяком, але через хвилину-іншу
розумію, що наздогнати його неможливо. Поверхня води спокійна. Намагаюся
збагнути те, що зафіксував ехолот: може, це був не рибний косяк, а дивний
об'єкт завдовжки- до трьох метрів? І що вдарило по човну, вибивши з грунту
металічний прут? Що?”
“З СЕРПНЯ, ЧЕТВЕР.
Мій ехолот знову фіксує біля кутковецького берега великий об'єкт завдовжки,
як і в попередні рази. Час — 20.35. Об'єкт швидко рухається на глибині
до чотирьох метрів. Я вимикаю і знову вмикаю прилад. Помилки не може бути:
він показує те саме. На поверхні води спостерігаю “реверсивний слід” —
смуга води, вкрита дрібною хвилькою. Може, це любитель підводного лову
із маленьким гарпуном? Розповідають, є такі. Але ж довжина об'єкта — три
метри? Людини такого зросту немає”.
“21 ВЕРЕСНЯ, ЧЕТВЕР.
Таке
відчуття, що став не впускає мене на своє плесо. Весла якісь важкі, не
слухаються рук. Та й погода не радує. Все ж таки добираюся до уже згаданих
місць біля правого берега. Уже темніло, коли щось сильно хлюпнулось. Таке
враження, наче велетенська риба викинулася на берег. Не віриться, що така
може бути в Тернопільському ставу. Відстань між човном і місцем сплеску
метрів з двісті, видимість мізерна. Бінокль теж не допомагає. Чимдуж налягаю
на весла, намагаючись не втратити з поля зору об'єкт. Уже відчуваю, як
великі хвилі, б'ючись об носову частину човна, відкидають мене назад. Темний
силует то розпливається, то з'являється у полі зору. Та ні, не ввижається!
Ось чітко бачу, як він повільно занурюється у воду, відпливаючи від берега
в моєму напрямку. Хвиля ще сильнішає. Наче бачу видовжену шию. Ні, це не
людина Це щось неприродне. Між нами метрів вісімдесят. З являється дивне
відчуття тривоги. Мимоволі сповільнюю хід човна й зовсім опускаю весла
на воду. А якщо, не доведи. Боже... Адже та напасть (з води ще проглядається
хребет) суне прямо на човен. Ще перекине мене у воду. Добре, що хоч недалеко
до берега — допливу. Спостерігаю, як заворожений, коли мимо, метрів за
десять у воді, рухається чорна тінь, залишаючи на поверхні мутний слід”.
З ким не ділився
спогадами про побачене — тільки усміхаються, мовляв, рибальські вигадки.
Навіть мій друг Петрович, що декілька разів разом зі мною рибалив на своєму
човні, оглядаючи моє спорядження — і фотоапарат, і бінокль, і саморобний
ехолот, радив: ти не за тим “полюєш” на ставу, краще за вудками дивись.
На жаль, жодного незвичного випадку, коли ми були вдвох, не сталося, а
тому йому важко заперечити. І все ж досі не дає спокою вузька тінь завдовжки
три метри, що створює мутний слід на воді, наче підводний човен. Я все
це бачив, пережив. І мене не покидає думка, що у Тернопільському ставу
щось таємниче таки живе. , Хто ти, мирна невидимко?
